Дід Панас. Петро Юхимович Вескляров Рекомендовані

  • Понеділок, черв. 10 2013
  • Автор  Марта Патика
"Добрий вечір вам, малятка, любі хлопчики й дівчатка. Це я, дід Панас..." - так зазвичай починав свою вечірню казку знаменитий ведучий програми "На добраніч, діти".

З розкішними козацькими вусами, у незмінній вишиванці він звертався до української малечі з інтер’єру простої сільської хати, прикрашеної вишитими рушниками. І розповідав неодмінно українські казки. Через це Діда Панаса свого часу навіть звинувачували в націоналізмі. Зате малеча його дуже любила, вважаючи дідуся з телевізора своїм, рідним.

Понад 20 літ актор Петро Вескляров щовечора збирав біля телеекранів хлопчиків та дівчаток. Зачувши його вітання, тисячі малюків бігли до телевізорів, а потім сідали за написання листів, що їх на телестудію приносили мішками. Петро Юхимович не грав для малечі, а по-справжньому жив у кадрі.

Але шалена популярність серед дітей мала й зворотний бік. Дід Панас закрив акторові Петру Весклярову шлях до справжнього кінематографа. Адже у якій ролі не з’явився б на екрані, публіка відмовлялася сприймати його інакше, окрім як Діда Панаса.

Сьогодні знаменитому ведучому виповнилося б 102 роки.

Отже, як полюбляв говорити Дід Панас, "вмощуйтеся зручненько та слухайте уважненько..." розповідь про життевий та творчий шлях Діда Петра.

Народився Петро Юхимович Вескляров 10 червня 1911 року в нинішньому райцентрі Тальне, що на Черкащині. Конкретних відомостей про те, як пройшло його дитинство, немає. 

Але, як розповів “УМ” почесний громадянин Тального Валентин Гордєєв, котрий довгі роки був редактором місцевої районної газети, достеменно відомо, що майбутній артист Петро Вескляров носив у ту пору прізвище Вескляр. Що змусило дописати в прізвищі закінчення “ов”? Можливо, те, що походив він із єврейського роду, а можливо, німецький полон, у який потрапив під час війни. Утiм про це нижче.

У Тальному, розповідає Валентин Олександрович, майбутній Дід Панас мешкав із батьками в так званій комуні в Здобутку, що на околиці мiста. Там, неподалік Козаченкової Балки, було зведено добротний двоповерховий будинок, у якому й поселилися кілька сімей, в тому числі й Вескляри. Для кожної комунарської сім’ї було виділено по кімнаті, а харчувалися усі у спільній їдальні. Був у комуні навіть власний дитсадок. Це вже пізніше кожна родина вибудувала для себе окремий будинок. Про існування комуни тальнівчанам нагадує тепер березовий гай та дубовий ліс, посаджений руками комунарів. На жаль, родичів Весклярова, навіть далеких, у Тальному не залишилося. Найближчі рідні — батьки — померли, а єдиний брат загинув на війні.

Захоплення театром у Петра Вескляра розпочалося з тальнівського драматичного гуртка. Там його талант і помітили артисти з Черкаського театру, які приїжджали до Тального. Вони запросили Петра до Черкас. Так він став актором Черкаського робітничо—селянського театру. Було це в 1932—1940 роках.

“Я російську не можу вивчити”

У 1941 році, з початком війни, його призвали у військовий театр Південно—Західного фронту, але, потрапивши в оточення, Петро Юхимович опинився у фільтраційному таборі. Єврейське походження йому вдалося приховати, а коли видалася нагода — зумів утекти. Згодом Весклярову вдалося дістатися окупованого гітлерівцями Києва. Тут він влаштувався на роботу на залізниці, де організував театральний гурток...

Із поверненням радянської армії актора відправляють до Луцька — у Волинський український музично—драматичний театр імені Тараса Шевченка, де він працював до 1959 року. І де було зіграно чимало вдалих ролей — Миколу Задорожнього з “Украденого щастя”, Командора з “Камінного господаря”, Городничого з “Ревізора”, Монтанеллі з “Овода”. Тут талановитого актора помітили кіношники і стали запрошувати на зйомки у фільмах. Тож згодом Петро Юхимович переїздить до столиці, де активно знімається, здебільшого в ролях другого плану. Загалом у кіно його доробок нараховує понад двадцять фільмів. Серед них і такі відомі, як “Олекса Довбуш”, “Іванна”, “Лісова пісня”, “Гадюка”, “Циган”, “Вій”, “Серце Бонівура”. Остання його стрічка “Забудьте слово “смерть” датована 1979 роком, у цей час Петро вже активно виступав у ролі Діда Панаса. Останнє, вважає журналіст Володимир Заманський (нині покійний), який десять років працював із Дідом Панасом, безпосередньо позначилося на кар’єрі актора. Адже образ настільки “причепився” до Весклярова, що глядачі, угледівши його на екрані, приміром, у ролі хірурга, все одно кричали “О, Дід Панас!”. Після цього жоден режисер уже не наважувався запрошувати його у свій фільм.

Правда, був ще один момент, який завадив акторській кар’єрі Петра Юхимовича. Він не знав російської мови. Зовсім! “Свого часу я розмовляв iз тими тальнівчанами, котрі були знайомі з Петром Юхимовичем. Люди пригадували, що він любив носити вишиванку, завжди розмовляв тільки українською мовою, нерідко жартував: “Я російську не можу вивчити”, — зазначає його земляк Валентин Гордєєв.

 У першому радянському фільмі жахів "Вій" (1967) Вескляров зіграв Ректора і Дороша

“Те, що Дід Панас не знав російської, завадило йому стати знаменитим поза межами України, — додає видавець і шанувальник актора Дмитро Капранов. — Хоча для цього він мав усі необхідні дані — був дуже фактурний: височезний, міцний. Він був ідеальним підпільником для радянських фільмів, а тоді такі типажі були дуже затребувані. Але “по—руському” не говорив, тож у фільмах його переозвучував інший актор”.

Шлях до народної слави почався з радіо

Саме на українському радіо в 50—х роках з’явився Дід Панас, який читав дітям казки на ніч. Ім’я цього першого актора, на жаль, з’ясувати не вдалося. Але відомо, що той чоловік уже був у віці, отож йому стали шукати підміну. Й знайшли її в особі Петра Юхимовича. Він продовжив заколисувати малечу під уже відомим псевдонімом Дід Панас, спочатку — на підміні, а з 1962 року й цілковито замінив свого попередника. Наприкінці шістдесятих, коли в оселях українців з’являються перші телевізори, Діда Панаса вирішили перенести на екран. Кажуть, у кастингу на роль казкаря брало участь 200 осіб, проте перевершити Весклярова не зміг ніхто...

Незмінна сорочка—вишиванка та україномовні казки (їх тексти Вескляров часто писав сам) нерідко потрапляли “під роздачу” в часи боротьби з націоналізмом. У сімдесяті роки навіть було кілька спроб закрити програму або замінити Діда Панаса кимось іншим. Проте обурені глядачі завалювали редакцію листами і вимагали повернути улюбленого казкаря на екран.

Скромне життя, скромне вшанування

У 1988 році, коли телебачення стало стрімко змінюватися й орієнтуватися на комерцію, Діда Панаса в ефірі таки не стало (правда, за іншою версією, Весклярова звільнили після того, як матюкнувся в ефірі). Як не стало й Катрусі з тiтонькою Катею та інших улюблених ведучих “Вечірньої казки”. Петро Юхимович вийшов на пенсію і ще якийсь час їздив “на халтури” — зустрічався по клубах із глядачами. Він не нажив високих звань і нагород — у 1973 році отримав заслуженого артиста УРСР, ото й усі його почесті. Жив скромно: коли його знали в кожній українській хаті, сам казкар iз дружиною довгий час тіснився в однокімнатній квартирці. Тільки незадовго до смерті отримав просторішу на вулиці Саксаганського. Помер найвідоміший Дід українського телебачення напрочуд “невчасно” — 5 січня 1994 року. Країні, яка відзначала новорічно—різдвяні свята, було не до похоронів. Останки Діда Панаса покояться у колумбарії столичного Байкового цвинтаря.

Тьотя Катя (Катерина Лозовенко), яка вела "Вечірню казку" по вівторках (Дідусь Панас - по п'ятницях), заперечує факт нецензурщини у прямому ефірі. Фото: gazeta.ua

Пам’ять відомого казкаря належним чином так і не було пошановано. У столиці ні на будинку, де він мешкав, ні на будівлі, що на Хрещатику, 26, ні на кіностудії імені Довженка немає навіть скромної меморіальної таблички. На малій батьківщині, у Тальному, теж не існує ні вулиці його імені, ні музею—кімнати. Але є пам’ять — Дідові фрази й вірші чіпко засіли в головах дітей, які росли на його казках: “Спи мій маленький, цить, і зайчик сіренький спить...”. Та, можливо, після сьогоднішнього ювілею влада таки вшанує належним чином легенду українського телебачення?

Не злим тихим словом...

Світлана Білоножко, народна артистка України, диктор Українського телебачення:

— Дід Панас у житті був напрочуд дивовижною людиною. Він і хвилини не міг без гумору, постійно сипав різними жартами, приказками і примовками. Він знав безліч цікавих історій, завжди щось розповідав. Я не пам’ятаю, щоб він колись мовчав чи навівав нудьгу. Про таких людей кажуть “душа компанії”. Спілкуватися з Дідом Панасом було насолодою. А той прикрий випадок, коли він залаявся випадково в ефірі... Хоча я вважаю, що в тому не він був винен, а звукорежисер, який вчасно не вимкнув апаратуру. Адже всі ми живі люди, а робота в прямому ефірі — це величезна напруга для організму. Щодня новий сценарій, усе тримаєш у пам’яті, бо суфлерів тоді ще не було — я це все пройшла і знаю, наскільки це важко.

Дід Панас був цікавий тим, що він був самобутній, не нарочитий, а справжній. Звинувачення в націоналізмі були. Він увесь час говорив українською мовою, точніше рідною. І вчив цьому свою аудиторію. Ну як у цьому можна звинувачувати? Такі були часи... Шкода, що таких людей ми цінуємо, лише коли втрачаємо...

Дмитро Капранов,  видавець:

— Я думаю, що варто було б зафіксувати бодай у Книзі рекордів України своєрідне досягнення Діда Панаса щодо роботи в прямому ефірі — він провів там чверть століття! На жаль, при цьому записів його програм майже не лишилося. Передача йшла в прямому ефірі, нікому й на думку не спадало фіксувати це на плівку! Тому лишилися лічені записи, причому одні з останніх. Зайдіть на YouTube і ви побачите зо три ролики, зняті на кіноплівку. От, власне, і весь доробок ведучого.

У нас свого часу навіть була ідея створити музей Діда Панаса. Але вона залишилася нереалізованою. Правда, ми свого часу навіть його відеокомікси випускали на відео, мали на це авторські права. Та великого інтересу до того не було, можливо, через розвиток нових технологій... Тому Діда Панаса ми тепер просто любимо. Нам вдалося поспілкувалися з його вдовою, буквально, за день до її від’їзду на постійне проживання до Америки. Вона передала нам деякі його матеріали, кіноплівки, з якими він їздив по клубах та зустрічався з глядачами. На жаль, подальша доля цієї жінки нам не відома...

Джерело: "Україна Молода"

 

Прочитано 1707 разів
Оцініть матеріал!
(0 голосів)
Опубліковано в Видатні Українці

Прокоментувати:

Переконайтеся, що ви вводите інформацію, де це зазначено (*) . HTML-код не допускається.

Статистика

Наші друзі

Наша кнопка

Обмінятись банерами

<a href="http://svitua.org" target="_blank" title="Стожари" name="Незалежний сайт української діаспори">
<img src="http://svitua.org/images/banners/ctozary.gif" title="Стожари" name="Незалежний сайт української діаспори" alt="svitua.org" border="0" height="31" width="88" /></a>

Наразі на сайті